Международные документы. 1972 г.

Рекомендація
про охорону на національному рівні культурної та природної спадщини

Генеральна конференція Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, яка зібралася в Парижі з 17 жовтня по 21 листопада 1972 року на свою сімнадцяту сесію,

• беручи до уваги, що в суспільстві, умови життя якого стрімко змінюються, для гармонійного розвитку людської особистості необхідно зберегти відповідні умови життя, за яких вона збереже зв'язок із природою та залишками культурної спадщини минулих поколінь, і що для цього є сенс надати культурній та природній спадщині активну функцію в житті суспільства і органічно пов'язати в рамках загальної політики досягнення нашого часу, цінності минулого і красу природи;
• беручи до уваги, що це введення в соціальне та економічне життя мусить бути одним із основних аспектів регіонального розвитку й національного планування на всіх рівнях;
• беручи до уваги, що нові явища, властиві нашому часові, становлять серйозну загрозу культурній та природній спадщині, яка є суттєвим елементом спадщини людства і джерелом збагачення та гармонійного розвитку для нинішньої та майбутньої цивілізацій;
• беручи до уваги, що кожен предмет культурної та природної спадщини є унікальним і що зникнення будь-якого такого предмета є невідновною та безповоротною втратою для цієї спадщини;
• беручи до уваги, що кожна країна, на території якої знаходяться предмети культурної та природної спадщини, зобов'язана зберегти цю частину спадщини людства і забезпечити передачу майбутнім поколінням;
• беручи до уваги, що вивчення, знання, охорона культурної та природної спадщини в різних країнах світу сприяє взаєморозумінню між народами;
• беручи до уваги, що культурна і природна спадщина становить єдине гармонійне ціле, елементи якого неподільні;
• беручи до уваги, що спільно продумана і сформульована політика охорони культурної та природної спадщини здатна створити постійну взаємодію між державами-членами і виявити вирішальний вплив на діяльність, яку проводить у цій царині Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури;
• відзначаючи, що Генеральна конференція вже ухвалила такі міжнародні акти про охорону культурної та природної спадщини, як: Рекомендація щодо міжнародних принципів, які застосовуються під час археологічних розкопок (1956 р.), Рекомендація про збереження краси пейзажів і місцевостей (1962 р.) і Рекомендація про збереження культурних цінностей, яким загрожує небезпека внаслідок проведення громадських або приватних робіт (1968 р.);
• бажаючи доповнити і поширити дію норм і принципів, сформованих у таких рекомендаціях;
• отримавши пропозиції, що стосуються охорони культурної та природної спадщини, і включивши це питання як пункт 23 до порядку денного сесії;
• вирішивши на своїй шістнадцятій сесії, що це питання має стати предметом міжнародної регламентації у вигляді рекомендації державам-членам,

ухвалює 16 листопада 1972 року цю Рекомендацію.

I. Визначення культурної та природної спадщини

1. У цій Рекомендації як "культурна спадщина" розглядаються:

• пам'ятки - твори архітектури, монументальної скульптури й живопису включно з печерами й надписами, а також елементи, групи елементів чи структури, що становлять особливу цінність під кутом зору археології, історії, мистецтва чи науки;
• ансамблі - групи ізольованих чи поєднаних будівель, що завдяки їхній архітектурі, єдності чи зв'язку з пейзажем становлять особливу цінність під кутом зору історії, мистецтва чи науки;
• пам'ятні місця - топографічні зони, спільні творіння людини й природи, що становлять особливу цінність завдяки їхній красі чи викликають інтерес як об'єкти археології, історії, етнології чи антропології.

2. У цій Рекомендації як "природна спадщина" розглядаються:

• природні пам'ятки, утворені фізичними чи біологічними формаціями або групами таких формацій, що становлять особливу цінність з естетичного й наукового поглядів;
• геологічні й фізіографічні утворення і точно визначені райони, що становлять ареал цінних або таких, які знаходяться під загрозою, видів тварин і рослин, що становлять особливу цінність під кутом зору науки чи збереження;
• природні пам'ятні місця чи суворо обмежені природні зони, які становлять цінність для науки, збереження, природної краси, або спільні творіння людини і природи.

II. Національна політика

3. Відповідно до своїх юридичних і законодавчих вимог кожна держава має згідно з можливостями формулювати, вдосконалювати і здійснювати національну політику, головна мета якої полягає в координації та використанні всіх наукових, технічних, культурних та інших можливостей для забезпечення ефективної охорони, збереження й популяризації культурної та природної спадщини.

III. Загальні принципи

4. Культурна і природна спадщина є багатством, охорона, збереження й популяризація якого покладають на держави, на території яких воно знаходиться, обов'язки як перед своїми громадянами, так і перед усім міжнародним співтовариством: держави-члени повинні уживати необхідних заходів для виконання цього обов'язку.

5. Культурна чи природна спадщина мають розглядатися як єдине ціле, що охоплює не лише творіння з властивою їм великою цінністю, а й найскромніші елементи, які набувають із часом культурної та природної цінності.

6. Жодне з цих творінь і жоден із цих елементів не повинні розглядатися поза їхнім довкіллям.

7. Оскільки кінцевою метою охорони, збереження й популяризації культурної та природної спадщини є розвиток людської особистості, держави-члени повинні в межах своїх можливостей дати орієнтацію своєї діяльності в цій царині, щоби культурна і природна спадщина не розглядалася як гальмо національного розвитку, а стала визначальним чинником такого розвитку.

8. Охорону, збереження й популяризацію культурної та природної спадщини слід розглядати як один із суттєвих аспектів планів регіонального розвитку й загального планування на національному, регіональному й місцевому рівнях.

9. Необхідно здійснювати активну політику збереження та інтеграції культурної та природної спадщини з суспільним життям. Держави-члени мають організувати об'єднані дії всіх зацікавлених державних і приватних служб з метою формулювання і проведення цієї політики. Попереджувальні й виправні заходи, що стосуються культурної та природної спадщини, слід доповнювати іншими заходами, аби надати кожній цінності цієї спадщини функцію, яка включала б її в нинішнє та майбутнє соціальне, економічне, наукове і культурне життя народу, функцію, сумісну з культурним і природним характером даної цінності. У здійсненні заходів з охорони культурної спадщини мають використовуватися наукові й технічні досягнення всіх дисциплін, пов'язаних з охороною, збереженням і популяризацією культурної чи природної спадщини.

10. У міру можливостей державним органам треба знаходити дедалі значніші фінансові засоби для збереження й популяризації культурної та природної спадщини.

11. Місцеве населення варто безпосередньо залучати до здійснення заходів з охорони і збереження, і до нього необхідно звертатися за пропозиціями і допомогою, зокрема в тому, що стосується поваги і спостереження за культурною і природною спадщиною. Може бути також передбачено фінансове сприяння з боку приватного сектора.

IV. Організація служб

12. Попри те, що різноманітність не дозволяє всім державам-членам прийняти одноманітну організацію, все ж таки слід виробити деякі спільні критерії.

Спеціалізовані державні служби

13. Держави-члени мають заснувати на своїй території, з урахуванням притаманних кожній країні умов, одну чи кілька спеціалізованих державних служб, якщо вони не створені, яким доручається ефективно виконувати нижченаведені функції:

a) розробляти і здійснювати різноманітні заходи з метою охорони, збереження і популяризації культурної та природної спадщини та її активної інтеграції з суспільним життям; приступити до складання переліку охорони цієї спадщини і створення відповідних служб документації;
b) готувати й набирати наукові, технічні та адміністративні кадри, доручати їм розроблення програм виявлення, охорони, збереження, інтеграції та керівництво їх виконанням;
c) організовувати тісну співпрацю спеціалістів різних дисциплін для вивчення проблем технічного збереження культурної та природної спадщини;
d) створювати чи використовувати лабораторії для вивчення всіх наукових проблем, які виникають у зв'язку зі збереженням культурної та природної спадщини;
e) стежити за тим, щоби власники чи наймачі здійснювали необхідну реставрацію і забезпечували оптимальне мистецьке і технічне утримування будівель.

Консультативні органи

14. Спеціалізовані служби мають працювати разом із консультативними органами, відповідальними за консультацію та підготовку заходів, дотичних до культурної та природної спадщини. Ці консультативні органи мають складатися, зокрема, з експертів, представників великих асоціацій із збереження культурної спадщини і представників зацікавлених адміністративних органів.

Співробітництво між різними органами

15. Спеціальні служби з охорони, збереження і популяризації культурної та природної спадщини мають працювати нарівні з іншими державними службами, зокрема з тими, що займаються облаштуванням території, проведенням значних робіт, довкіллям, плануванням території, економічним і соціальним плануванням. Необхідно ретельно розробляти програми розвитку туризму, пов'язані з природною та культурною спадщиною, аби не змінити властивого характеру і значення таких цінностей, і вживати заходів для встановлення відповідних зв'язків між заінтересованими органами.

16. Між спеціалізованими службами слід організувати на всіх рівнях постійне співробітництво в проведенні широкомасштабних проектів і створити координаційні органи для того, щоби спільно прийняті рішення враховували різні інтереси. Спільне планування між ними має передбачатися від самого початку досліджень, і необхідно створити механізм для вирішення конфліктів.

Компетенція центральних, федеральних, обласних чи місцевих органів

17. З огляду на те, що проблеми охорони, збереження й популяризації культурної та природної спадщини є складними, вимагають спеціальних знань, іноді прийняття не простих рішень і що в цій сфері немає достатньої кількості кваліфікованих спеціалістів, розподіл обов'язків між центральними чи федеральними органами влади та обласними чи місцевими органами влади має в основному здійснюватися способом продуманої рівноваги, яка враховувала б умови кожної держави в усьому, що стосується розроблення й застосування всіх заходів щодо охорони.

V. Заходи з охорони

18. Держави-члени мають у межах своїх можливостей вживати необхідних наукових, технічних, адміністративних, юридичних і фінансових заходів для забезпечення охорони культурної та природної спадщини, що знаходиться на її території. Ці заходи визначаються законодавством і устроєм держави.

Наукові й технічні заходи

19. Державам-членам слід турботливо й систематично підтримувати в належному стані свою культурну і природну спадщину, аби уникнути значних фінансових операцій, викликаних її руйнуванням; з цією метою їм належить спостерігати за цією спадщиною через періодичні інспекції. Крім того, відповідно до наявних у них наукових, технічних і фінансових можливостей вони повинні розробити детальну і сплановану програму збереження й популяризації, яка поступово охопила б усю культурну і природну спадщину.

20. Необхідним роботам мають, залежно від їхніх масштабів, передувати й супроводжувати їх глибокі спільні дослідження спеціалістів усіх відповідних галузей.

21. Держави-члени мусять вишукувати ефективні методи додаткової охорони тих предметів культурної та природної спадщини, яким загрожує надзвичайно серйозна небезпека. В таких методах необхідно брати до уваги взаємозв'язок наукових, технічних і мистецьких проблем, визначати необхідні заходи.

22. Предмети культурної та природної спадщини слід, де це є доцільним, реставрувати задля збереження їхнього вигляду чи надати їм нову, придатнішу функцію за умови, що їхня культурна цінність від цього не зменшиться.

23. Роботи, здійснювані стосовно культурної спадщини, мають бути скеровані на збереження її традиційного вигляду, недопущення будь-яких нових будівель чи будь-якого опорядження, яке могло б порушити її об'ємне чи кольорове співвідношення з довкіллям.

24. Оскільки зв'язки між пам'яткою та її довкіллям, встановлені часом і людьми, є надзвичайно важливими, їх ніяк не можна порушувати чи нищити. Не слід дозволяти ізоляцію пам'ятки через знищення довкілля; так само її переміщення має розглядатися лише як виключне рішення, спричинене дуже важливою мотивацією.

25. Держави-члени мають уживати заходів щодо охорони культурної та природної спадщини від несприятливих наслідків технологічного розвитку цивілізації. Метою цих заходів має бути боротьба з шумом і вібраціями машин і транспортних засобів. Необхідно також уживати заходів проти забруднення та стихійних лих, передбачати компенсацію втрат, заподіяних культурній і природній спадщині.

26. Оскільки відродження ансамблів не завжди підкоряється ідентичним правилам, державам-членам у відповідних випадках необхідно передбачати соціологічні дослідження з метою точного визначення соціально-культурних потреб середовища, в якому знаходиться відроджуваний ансамбль. Будь-яка операція щодо відродження має надати людині можливість працювати в цьому ансамблі та розвиватися в ньому.

27. Державам-членам належить проводити дослідження геології та екології різноманітних цінностей природної спадщини, таких як природні парки, заповідники й заказники флори і фауни, сховища, зони відпочинку чи інші еквіваленти резервації, щоби збагнути їхню наукову цінність, визначити вплив їх використання відвідувачами і встановити контроль за наслідками цього, щоб уникнути заподіяння серйозної шкоди цій спадщині та забезпечити відповідну основу для збереження фауни і флори.

28. Держави-члени мають бути обізнаними з розвитком засобів сполучення, зв'язку, аудіовізуальних засобів, автоматичної обробки даних та іншої відповідної техніки, а також тенденцій культури й відпочинку, щоби створити найкращі можливості та умови для наукових досліджень і відпочинку широкого загалу, які відповідали б призначенню кожного району і не завдавали б шкоди його природним ресурсам.

Адміністративні заходи

29. Кожній державі-членові слід якомога швидше скласти перелік своєї культурної та природної спадщини, в т. ч. цінностей, які, не маючи виключного значення, невіддільні від середовища і сприяють його характерності.

30. Результати перепису культурної та природної спадщини мають бути викладені в належній формі й постійно оновлюватись.

31. Держави-члени мають підготувати мапи і найповнішу документацію даних про цю культурну та природну спадщину, аби забезпечити справжнє визнання культурної та природної спадщини на всіх рівнях планування.

32. Держави-члени мусять турбуватися про відповідне використання історичних ансамблів, які втратили своє первісне призначення.

33. Має розроблятися план охорони, збереження, розвитку й відродження історичних і художніх ансамблів. В ньому треба вказувати периферичні пояси охорони, викладати умови використання землі й зазначати споруди, що їх належить охороняти, а також умови такої охорони. Цей план слід включати в загальну політику міста і країни для цих районів.

34. У планах відродження необхідно вказувати використання історичних будівель і зв'язки між відновлюваною зоною та містобудівельним розвитком довколишніх районів. При визначенні зони, що підлягає відродженню, варто консультуватися з місцевою владою і компетентними представниками цієї зони.

35. Будь-які роботи, що могли б спричинити порушення наявного стану будівель в охоронюваному районі, слід проводити лише за умови попереднього дозволу планових органів міста і країни та за порадою спеціалізованих служб, відповідальних за охорону культурної та природної спадщини.

36. З метою створення в ансамблях будівель із сучасними зручностями, необхідних для мешканців, варто дозволяти внутрішні переробки, якщо вони докорінно не змінюють характерних рис старовинних будівель.

37. Державам-членам належить розробляти коротко- і довготермінові плани на основі переліків своєї природної спадщини з метою досягнення того, щоби система збереження відповідала потребам їхніх країн.

38. Держави-члени мають створити консультативну службу для орієнтації неурядових організацій і землевласників з питань національної політики збереження природи з урахуванням продуктивного використання землі.

39. Держави-члени мусять розробляти політику і програми щодо відновлення природних ділянок, занехаяних унаслідок промислової та іншої діяльності людини.

Юридичні заходи

40. Культурна і природна спадщина має охоронятись у своїх окремих елементах чи в цілому, залежно від міри зацікавленості нею, законодавством чи положеннями, згідно з компетенцією та правовими процедурами кожної країни.

41. Заходи щодо охорони належить доповнювати в міру необхідності прийняттям нових положень, що сприятимуть збереженню культурної та природної спадщини і полегшуватимуть належну підтримку її частин. З цією метою дотримання заходів з охорони має розповсюджуватися на окремих власників та на державні органи, котрі володіють об'єктами культурної та природної спадщини.

42. Якщо котрась нерухомість розташована всередині чи поблизу пам'ятного місця, що охороняється, вона не може без дозволу на те спеціалізованих органів бути предметом яких-небудь нових будівель, руйнувань, вирубки лісів, перебудов, що змінять її вигляд.

43. У законодавчих текстах про будівництво промислових підприємств чи проведення громадських або приватних робіт має враховуватися чинне законодавство у сфері збереження спадщини. З метою прискорення проведення необхідних робіт щодо збереження органи, відповідальні за охорону культурної та природної спадщини, можуть уживати заходів із надання фінансової допомоги власникові, заступивши його собою, і проведення замість нього робіт, вартість яких він мусить, поза сумнівом, відшкодувати.

44. Там, де це необхідно для збереження цінностей, органи влади можуть отримати повноваження на експропріацію будівлі чи пам'ятного місця, що охороняється, і на передачу його суспільним органам відповідно до умов і положень внутрішнього законодавства.

45. Держави-члени мають регламентувати розміщення афіш, реклами, в т. ч. світлової, торгових вивісок, облаштування наметових містечок, установлення підпірок, прокладення електричних чи телефонних кабелів, встановлення телевізійних антен, рух і стоянки будь-якого транспорту, встановлення дороговказів, розміщення міського обладнання і т.д., себто всього, що пов'язане з упорядкуванням або частковим використанням культурної та природної спадщини.

46. Обов'язки, що випливають із заходів щодо охорони будь-якого елементу культурної та природної спадщини, не слід відокремлювати від майна, хоч би до кого воно переходило. В разі продажу будівлі, що охороняється, чи природного пам'ятного місця необхідно повідомляти покупця про те, що вони підлягають охороні.

47. Згідно з юридичними й конституційними положеннями кожної держави-члена кримінальні покарання чи адміністративні санкції мають застосовуватися до будь-якої особи, яка свідомо зруйнує, змінить або зіпсує пам'ятку, ансамбль чи пам'ятне місце, що мають археологічну, історичну чи мистецьку цінність. Ці заходи можуть доповнюватися конфіскацією обладнання, використаного для незаконних розкопок.

48. Кримінальні покарання чи адміністративні санкції слід накладати на винуватця будь-яких інших посягань на охорону, збереження або популяризацію взятих під захист об'єктів культурної або природної спадщини і мають включати положення щодо відновлення пошкоджених пам'ятних місць в їх первинному стані згідно з науковими і технічними нормами.

Фінансові заходи

49. Центральні й місцеві органи влади мають по спромозі передбачати у своїх бюджетах певну частину коштів, пропорційну значенню цінностей культурної та природної спадщини, яка охороняється, аби забезпечити утримання, збереження і популяризацію тих цінностей, власниками яких вони є, і взяти фінансову участь у роботах, що проводяться з цінностями, котрі охороняються, органами влади чи приватними власниками.

50. Витрати, пов'язані з охороною, збереженням і популяризацією культурної та природної спадщини, що знаходиться у приватній власності, мають, згідно з можливостями, відноситися на рахунок її власників і користувачів.

51. Для приватних власників володінь, що охороняються, могли б бути встановлені пільговий податковий режим, позики чи допомоги, за умови, що вони здійснюватимуть роботи з охорони, збереження чи популяризації своїх володінь згідно з установленими нормами.

52. Власникам культурних і природних ділянок, що охороняються, в разі необхідності може виплачуватися компенсація за ті витрати, що їх вони можуть зробити внаслідок здійснення програм щодо охорони.

53. Фінансові переваги, надавані приватним власникам, належить у відповідних випадках супроводжувати виконанням деяких умов, установлених в інтересах суспільства, як-от доступ до парків, садів, визначних місць, відвідування всіх чи частин внутрішніх приміщень пам'яток і ансамблів та природних визначних місць, фотографування і т. ін.

54. У бюджетах державних органів варто передбачати спеціальні кошти для охорони культурної та природної спадщини, якій загрожують великомасштабні громадські чи приватні роботи.

55. Аби збільшити свої фінансові можливості, держави-члени можуть заснувати один чи кілька "Фондів культурної та природної спадщини", що були б державними установами з правом отримання приватних пожертвувань, дотацій та дарчих сум, зокрема від промислових і комерційних організацій.

56. Особам і установам, що роблять пожертвування, дарують суми чи заповіти на придбання, реставрацію чи утримання певних елементів культурної та природної спадщини, можуть надаватися податкові пільги.

57. З метою полегшення діяльності з відновлення природної та культурної спадщини держави-члени можуть уживати особливих заходів, зокрема у формі позик на цілі оновлення й реставрацію, а також заходи щодо регламентації, необхідні для того, щоб уникнути спекулятивного зростання цін на землю у визначених зонах.

58. Аби уникнути переселення на шкоду найменш забезпеченим мешканцям відроджуваних будівель чи ансамблів, може бути передбачена винагорода, що компенсує збільшення квартирної плати і дозволить мешканцям відроджуваних будівель зберегти свої квартири. Ця тимчасова винагорода, що визначається залежно від доходів заінтересованих осіб, має дозволити останнім робити більші витрати, що є наслідком проведених робіт.

59. Держави-члени можуть полегшити фінансування будь-яких робіт, здійснюваних стосовно культурної та природної спадщини, заснуванням позичкового фонду, який став би органом, що користується підтримкою державних органів і приватних кредитних установ, відповідальних за надання власникам позичок під низькі проценти і з довготривалим терміном погашення.

VI. Культурно-освітня діяльність

60. Університети, навчальні заклади всіх ступенів і неперервної освіти мають організувати курси, лекції, семінари і т. ін. з історії мистецтва, архітектури, навколишнього середовища і міського планування.

61. Державам-членам варто здійснювати просвітницькі кампанії, аби пробуджувати широкий інтерес населення і розвивати його повагу до культурної та природної спадщини. Постійні зусилля бажано здійснювати для інформування населення про те, що робиться і що може бути зроблено для охорони культурної та природної спадщини і для зміцнення любові й поваги до її цінностей. З цією метою, в міру необхідності, належить використовувати всі засоби інформації.

62. За повного обліку великої економічної та соціальної цінності культурної та природної спадщини треба вжити заходів щодо розвитку і зміцнення високої культурної та просвітницької цінності цієї спадщини, суттєво мотивуючи її охорону, збереження й популяризацію.

63. Будь-які дії в інтересах цінностей культурної та природної спадщини повинні враховувати цю культурну і просвітницьку цінність, яка базується на тому, що вони є свідченням певного середовища, форм архітектури або містобудування, відповідних людській особистості та її масштабові.

64. Необхідно створювати добровільні організації для того, щоб заохочувати національну й місцеву владу повністю використовувати її повноваження у справі охорони, підтримувати їх, а в необхідних випадках відшукувати для них фінансові кошти. Ці організації мають підтримувати контакти з місцевими історичними товариствами, з товариствами з благоустрою та місцевими комітетами розвитку, з туристичними організаціями тощо; вони можуть також організовувати для своїх членів коментовані екскурсії та відвідування різних елементів культурної та природної спадщини.

65. Можна було б організувати інформаційні центри, музеї та виставки для роз'яснення робіт, здійснюваних на елементах культурної та природної спадщини, що їх заплановано відновити.

VII. Міжнародне співробітництво

66. Державам-членам слід співробітничати в царині охорони, збереження й популяризації культурної та природної спадщини, використовуючи, коли це бажано, допомогу міжурядових і неурядових міжнародних організацій. Таке двостороннє чи багатостороннє співробітництво необхідно координувати і відображати в таких формах:

a) обмін науково-технічною інформацією та публікаціями;
b) організація навчальних курсів і робочих груп із визначених питань;
c) надання стипендій для досліджень і відряджень наукового, технічного й адміністративного персоналу та пересилання обладнання;
d) надання можливостей для наукової й технічної підготовки за кордоном через участь молодих дослідників і техніків в архітектурних роботах, археологічних розкопках і збереженні природних визначних місць;
e) координація, в рамках групи держав-членів, великомасштабних проектів щодо збереження, розробок, реставрації та відродження з метою поширення набутого досвіду.

Конвенции и рекомендации ЮНЕСКО по вопросам охраны культурного наследия.

Сборник. - М., 1990. - С. 83-90. Україна в міжнародно-правових відносинах, книга 2,
Правова охорона культурних цінностей, Київ, Юрінком Інтер, 1997

Международные документы. 1972 г.